Свекруха притягла до пологового будинку баян. Я просто передала чоловікові немовля і викликала таксі…
Свекруха притягла до пологового будинку баян. Я просто передала чоловікові немовля і викликала таксі…
…— Я тобі ще раз повторюю, Романе. Ніяких кульок.
Наталія притискала телефон плечем до вуха, вільною рукою намагаючись акуратно скласти речі у спортивну сумку.
Шов після кесаревого розтину немилосердно тягнув. Кожен незручний рух відбивався ріжучим болем унизу живота.
— Наталю, ну ти чого починаєш?
Голос чоловіка в динаміку звучав навмисно бадьоро.
— Це ж свято. Народився спадкоємець. Мама там уже всіх на вуха підняла.
— То нехай опускає назад.
Наталія перестала складати речі. Вона повільно опустилася на край лікарняного ліжка. Дихати було важко. Сусідка по палаті тактовно відвернулася до стіни.
— Ну як я їй скажу не приїжджати? — заскиглив Роман. — Вона ж образиться. Усю ніч не спала, готувалася.
— Скажеш дуже просто. Відкриєш рота й мовиш: «Мамо, Наталія після операції. Їй боляче ходити. Дитина маленька. Ми приїдемо додому самі».
— Та вона просто зустріне! — заперечив чоловік. — Постоїть із квітами на ґанку. Ми зробимо кілька знімків для альбому, і вона одразу поїде. Обіцяю.
— Романе. Ми це вже проходили.
Вона примружилася. У пам’яті миттєво виринуло їхнє весілля чотири роки тому.
Тоді вони теж домовлялися про тиху реєстрацію. Просто поставити підписи й повечеряти в ресторані на десять осіб.
Роман присягався, що його мама все зрозуміла і згодна на скромний формат.
У результаті Людмила Василівна привезла до дверей РАЦСу п’ятнадцятеро родичів з області. З короваєм, віршами на ватмані та двоюрідним дядьком Миколою, який вигукував тости просто на парковці.
Наталія тоді промовчала. Стерпіла заради чоловіка.
Увесь вечір вона почувалася статисткою на чужому бенефісі. Свекруха командувала офіціантами, перебивала ведучого й змушувала молодих цілуватися під крики «Гірко!» кожні п’ять хвилин.
Більше Наталія в такі ігри не грала. Досить.
— Якщо я вийду з виписної, — чітко промовила вона у слухавку, — і побачу там твою маму з вашими родичами, я розвернуся й поїду в інший бік.
— Та я зрозумів, зрозумів, — невдоволено засопів Роман. — Без цирку. Приїду сам із візочком. Спи вже.
Наталія скинула дзвінок. Вона поклала телефон на тумбочку, але тривога нікуди не зникла.
За чотири роки шлюбу вона чудово засвоїла одну річ: Роман міг сперечатися з ким завгодно, крім власної матері. Перед її командним тоном він миттєво перетворювався на слухняного школяра.
Вона знову взяла смартфон. Відкрила додаток для бронювання житла, знайшла найближчий до їхнього дому пристойний готель із цілодобовим заселенням і вибрала номер категорії «стандарт».
Палець на секунду завис над кнопкою «Оплатити».
— Страховка не завадить, — тихо мовила сама до себе й натиснула на екран.
Гроші списалися миттєво. Наталія закрила додаток, зайшла в налаштування телефону й активувала віртуальну SIM-картку з окремим тарифом на інтернет. Оформила її ще тиждень тому — просто про всяк випадок.
Наступного ранку збори зайняли близько години. Медсестра допомогла їй спуститися на перший поверх, дбайливо підтримуючи під лікоть. В іншій руці вона несла пухкий синій конверт. Данило міцно сопів.
Наталія підійшла до скляних дверей виписної кімнати й виглянула на вулицю.
Роман стояв біля своєї машини у світлій вітровці, постійно крутив у руках телефон і переминався з ноги на ногу. А поруч із ним…
Наталія притулилася чолом до прохолодного скла. Поруч розгорталося повномасштабне дійство.
Людмила Василівна з ідеальною зачіскою «волосок до волоска» та з масивною блискучою брошкою на лацкані пальта вибудовувала композицію.
У руках вона тримала букет розміром із кущ. Трохи подалі тупцювала тітка Ірина з пакетами. А на капоті машини вмостився дядько Микола. На колінах у нього лежав величезний концертний баян.
Навколо бігав найнятий фотограф із професійною камерою.
— А вас там зустрічають із розмахом, — добродушно всміхнулася медсестра, помітивши погляд Наталії. — Підемо?
— Так, — рівно промовила Наталія. — Ходімо.
Вона взяла в медсестри синій конверт. Біль у шві нагадав про себе гострим уколом. Наталія випрямила спину й штовхнула двері плечем.
Осіннє повітря вдарило в обличчя.
— А ось і наш спадкоємець! — голос Людмили Василівни заглушив шум машин на проспекті.
Вона кинулася назустріч Наталії, відштовхуючи рідного сина вбік. Фотограф одразу ж клацнув затвором, підбігаючи збоку.
— Мамо, обережніше, — спробував втрутитися Роман, але його голос потонув у загальному галасі.
— Яка обережність! Давай малюка сюди! Бабуся потримає його вперше, для історії! — свекруха скомандувала це таким тоном, ніби віддавала наказ на плацу.
Вона простягнула руки з ідеальним манікюром просто до обличчя немовляти.
— Відійдіть, — Наталія зробила крок назад і міцніше притиснула до себе конверт.
Людмила Василівна ображено завмерла:
— Що це ще за фокуси? Перед людьми не ганьбися. Миколо, давай нашу, вітальну!
Дядько Микола охоче розтягнув міхи. Пролунав оглушливий, різкий акорд. Інструмент заревів на всю парковку.
Немовля в синьому конверті здригнулося всім тілом. Наступної секунди Данило заридав пронизливим криком, а його личко миттєво почервоніло.
— Романе! — крикнула Наталія, намагаючись перекрити звук баяна. — Прибери їх!
Чоловік метушливо переклав телефон з однієї руки в іншу. На його обличчі блукала винувата посмішка:
— Наталю, ну п’ять хвилин для фото. Люди ж готувалися. Потерпи трохи.
Баян видав запальну трель. Дитина кричала так, що, здавалося, у неї зараз лопнуть судини.
Тітка Ірина порилася у своїх пакетах і дістала плюшеву іграшку, збираючись засунути її просто в конверт.
— Романе, стань поруч із нами, я вас разом сфотографую! — свекруха продовжувала позувати фотографу, повністю ігноруючи плач онука.
Наталія поглянула на чоловіка: на його світлу вітровку, на розгублену, але таку зручну для нього посмішку.
Він не мав наміру нічого зупиняти. Йому було простіше перетерпіти істерику дружини й крик новонародженого сина, ніж зробити зауваження своїй матері.
Жовте таксі з шашечками на борту плавно загальмувало просто за спиною фотографа.
Наталія зробила три швидкі кроки вперед — прямо до чоловіка. Вона рішуче всунула синій конверт із кричущою дитиною йому в руки.
— Гей! Ти що?
Роман ледь не випустив телефон. Він інстинктивно підхопив сина, притискаючи його до грудей.
Наталія не стала нічого пояснювати. Вона обійшла здивованого чоловіка, пройшла повз свекруху, яка застигла з піднятими руками, і попрямувала до таксі.
— Наталіє! — голос Людмили Василівни зірвався на вереск. — Ти куди пішла? А дитина?!
Наталія відчинила задні двері машини.
— А дитина тепер на вас, — голосно відповіла вона, не обертаючись. — Ви ж хотіли свята. Святкуйте. Романе, суміш купіть у супермаркеті. Він їсть кожні три години.
Вона сіла на заднє сидіння й мовила водієві:
— Поїхали.
Машина рушила. У заднє скло Наталія бачила епічну картину.
Роман розгублено притискав до грудей конверт із малюком, дядько Микола повільно опускав баян на асфальт, свекруха люто дорікала синові, розмахуючи букетом, а фотограф спантеличено опустив камеру.
Наталія дістала смартфон, зайшла в налаштування й вимкнула основну SIM-картку, залишивши лише віртуальну з інтернетом.
У салоні таксі лунала тиха музика. Пахло хвойним освіжувачем. Наталія видихнула і відкинулася на підголівник…
У номері готелю було чисто: білі простирадла, щільні штори, що не пропускали денне світло. Жодних родичів. Жодних баянів.
Наталія прийняла душ, намагаючись не намочити пов’язку, одягла халат і залізла під прохолодну ковдру.
Вона спала чотирнадцять годин поспіль. Без перерв на годування, без стогонів сусідок по палаті, без скрипу каталок у коридорі.
Прокинулася лише до обіду наступного дня. Тіло здавалося ватяним, але біль у шві став тупим і цілком терпимим.
Вона замовила в номер сирники та велике капучино. Їла повільно, дивилася на стіну й насолоджувалася тим, що їй не потрібно нікуди поспішати.
Ніхто не стояв над душею, ніхто не вимагав терпіти заради гарної картинки.
Лише допивши каву, вона взяла телефон і пересунула перемикач основної SIM-картки в активний стан.
Апарат одразу ж завібрував від шквалу сповіщень: тридцять пропущених дзвінків від Романа, десять — від свекрухи, вісім — від тітки Ірини.
Повідомлення в месенджері йшли суцільною стрічкою. Наталія відкрила чат із чоловіком.
Вчора, 14:15: «Ти зовсім з глузду з’їхала? Де ти?»
Вчора, 14:40: «Наталю, це не смішно. Повертайся негайно. Мама в шоці».
Вчора, 15:30: «Він плаче. Мама не знає, як розводити цю суміш, там мірна ложка дурна!»
Вчора, 16:10: «Ми приїхали додому. Він безперервно кричить. Що робити з пупком?»
Вчора, 18:00: «Мама поїхала. У неї тиск підскочив через твої витівки. Микола її відвіз. Я один з ним».
Вчора, 20:15: «Я поміняв памперс. Увесь вимазався. Наталю, будь ласка, подзвони».
Вчора, 22:45: «Він не бере пляшечку. Випльовує. Наталю, візьми трубку. Я прошу тебе».
Сьогодні, 03:20: «Я дурень. Вибач мене. Будь ласка, скажи, що з тобою все гаразд. Я більше не можу. Я не спав ані хвилини».
Сьогодні, 08:00: «Він заснув… Я боюся поворухнутися. Ліжечко зібрав криво, але стоїть. Наталю, повертайся. Я все зрозумів».
Наталія перечитала повідомлення про свекруху, яка втекла через тиск, і посміхнулася.
Як і слід було очікувати: Людмилі Василівні потрібні були гарні кадри на ґанку та статус турботливої бабусі для соцмереж. А возитися з немовлям, яке кричить через коліки від зміни харчування, у її плани не входило.
Як тільки запахло реальними труднощами, тиск виявився чудовим приводом для евакуації, залишивши улюбленого синочка сам на сам із наслідками «свята».
Наталія відклала телефон, ще раз прийняла душ, не поспішаючи одяглася й склала речі в сумку. Потім набрала коротку відповідь:
«Буду за годину. Щоб у квартирі не було жодної сторонньої людини. Тільки ти й Данило».
Коли жінка увійшла до квартири, вона роззулася, акуратно поставила кросівки на килимок і зняла куртку. У передпокої панувала напівтемрява. З кухні долинало тихе бурмотіння радіо.
Вона пройшла коридором. Роман сидів за кухонним столом у вчорашній пом’ятій футболці з плямами від суміші.
Під очима залягли темні кола, волосся стирчало в різні боки. Перед ним на столі вишикувалася батарея з чотирьох немитих пляшечок.
У кутку спальні, у поспіхом зібраному ліжечку, мирно спав Данило.
Почувши кроки, Роман підвів голову. У його погляді не було ані докорів, ані спроб виправдатися чи довести, що дружина перебільшує.
Лише безмірна втома і якесь нове, раніше не властиве йому розуміння реальності.
— Привіт, — хрипло сказав він.
— Привіт.
Наталія поставила сумку на підлогу.
— Мама дзвонила вранці, — Роман потер обличчя долонями. Він говорив тихо, боячись розбудити сина. — Питала, як ми тут. Сказала, що приїде ввечері допомагати. Привезе бульйон.
Наталія зупинилася, уважно подивившись на чоловіка. Чекала, що він зараз знову заведе стару пісню про те, як мамі треба дати шанс.
— Я сказав їй, що не треба, — додав Роман, не піднімаючи очей, і сплів пальці в замок. — Сказав, що ми самі впораємося. І щоб у найближчий місяць вона взагалі не приїжджала. Ані з бульйоном, ані без нього.
Наталія мовчки кивнула. Вона підійшла до ліжечка, поправила край байкової ковдри й подивилася на сплячого сина.
Життя саме розставить усе на свої місця. А більше їм обговорювати не було чого.